Реальність наче сон... збентежена сутність буття... вщент розтрощена мрія... песимістичний сон... непробитися промінцям сонця... серце дуже жорстке і водночас вражене несамовитим болем... Чому?... Тому що таке життя... Таке, яким я його собі уявляю...
Боротьба розуму і серця - скінчилася хаосом думок і спостошуючою байдужістю... хочу втікти... чим подальше... наївна... немає такого місця у світі де можна сховатися від самої себе... майже нічого не хочу... лише одного: - сховатися в міцну фортецю, де мені буде затишно і спокійно... а це тільки в Його долонях, під захистом Його міцної руки... В тіні Його крил...
Осяй мене Своїм теплом,
Зігрій від люті зла,
І дай забути те життя,
яким жила сама.
Нехай, від погляду Твого зчезає темрява і морок, а від ніжності Твоєї тане крига пустоти. Розплав моє серце, як золото, очисти від негоди дня. Дай зрозуміти той шлях, яким мене ведеш Ти. Своїм мовчанням розкажи... І в втратах дай знайти Тебе. І вихід намалюй на холодних стінах реальності, щоб знову посмішка моя радувала Твоє серце. Проклади дорогу, там де її немає, як колись солодко мені обіцяв. Я Тобі віддаюся, бо сил моїх вже не вистачає. Врятуй мене від пагуби власних думок! Просвіти мене вічністю Твоєї мрії, і дай забути нестримне почуття, і віднайтися в Тобі...
В промінцях Твоєї надії,
Розправити крила - летіти до Тебе...
І більше нічого вже майже не треба!
Хотіти не в силах...Взлетіти без крил...
Лиш поглядом в душу, - проник дотик Твій...
Чекання зломило мою ніжну душу,
А Ти надихнув мене знову летіти.
Із попелу знову на Крилах підняв...
В Тобі відновилися мої сили,
Й надія палає супроти вітрам!
Вірю...
Кондратенко Светлана,
Украина, Белая Церковь
Красное на сером...цвета расстрелянного неба и крови... боли, любви, мечты и всего красного, что течет во мне... изнанки, самой обнаженный из внутренностей... к такой себе я не позволяю прикасаться никому, кроме Иисуса, Он меня видел, принял, полюбил. И теперь мое серце бьется в ритм с Его призванием, Словом, Голосом, Сердцем, Мечтой... Он - моя жизнь, и моя любовь без меры... И теперь я углубляюсь в Его вечность... e-mail автора:KS_Logos@ukr.net
Прочитано 10596 раз. Голосов 3. Средняя оценка: 3,67
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Реальность - Андрей Скворцов Я специально не уточняю в самом начале кто именно "он", жил. Лес жил своей внутренней жизнью под кистью и в воображении мастера. И мастер жил каждой травинкой, и тёплым лучом своего мира. Их жизнь была в единстве и гармонии. Это просто была ЖИЗНЬ. Ни та, ни эта, просто жизнь в некой иной для нас реальности. Эта жизнь была за тонкой гранью воображения художника, и, пока он находился внутри, она была реальна и осязаема. Даже мы, читая описание леса, если имеем достаточно воображения и эмоциональности можем проникнуть на мгновение за эту грань.
История в своём завершении забывает об этой жизни. Её будто и не было. Она испарилась под взглядом оценщика картин и превратилась в работу. Мастер не мог возвратиться не к работе, - он не мог вернуть прежнее присутствие жизни. Смерть произвёл СУД. Мастер превратился в оценщика подобно тому, как жизнь и гармония с Богом были нарушены в Эдеме посредством суда. Адам и Ева действительно умерли в тот самый день, когда "открылись глаза их". Непослушание не было причиной грехопадения. Суд стал причиной непослушания.
И ещё одна грань того же. В этой истории описывается надмение. Надмение не как характеристика, а как глагол. Как выход из единства и гармонии, и постановка себя над и вне оцениваемого объекта. Надмение и суд есть сущность грехопадения!
